ЗУПИНІТЬСЯ

Бій вже другу годину не умовкав. Автоматні черги перекликалися з вибухами мін, криками бійців, грому, який в унісон вибухам боєприпасів розламував небо навпіл, вітру, який гнув дерева і розносив усю цю содому по землі. Ніхто вже не розумів хто перемагає, а хто програє. Ніхто вже не розумів чому і для чого розпочався цей бій. Хто не стріляв - молилися. Кожен молився своїм богам. Кожен вірив, що його бог врятує їх, зупинить весь цей безлад. Але бій не вщухав. Він з кожною хвилиною ставав все гучнішим і все далі розходився від села.

Молодий воїн, оглушений вибухом міни, впав на коліна. Він хотів підняти автомат, який випав з його рук, але перед ним з нівідкіля постав противник. Воїн почув крик свого побратима: «Стріляй, стріляй!!!», але пелена накрила очі і він ніби попав в туман. Стало тихо і спокійно. «Що зі мною? Мене вбито? Так наче живий. Я ж говорю, але себе не чую. Але ж принаймні я думаю.» І в цю мить ніби все на світі зупинилося: «Згадай найщасливіший день свого життя», - хтось промовив в його голові. Перед очима воїна постала квітуча вишня ніби вкрита снігом, і мамина рука ніжно гладить по голові. Так спокійно на душі. «Дякую сину, що згадав про мене», - з нівідкіля почув голос матері. Ось перед очима постало волошкове поле, і ніби небо було з верху, і небо було з низу. По полю бігло мале дитя, сміялося і жмурилося від сонця. «Це я?», - запитав воїн. Але на полі почали з’являтися інші діти, жінки, чоловіки. Обличчя їх були веселі, і всі вони раділи цьому дню.
- Це, сину, наші прародичі. Вони споконвіку жили на цій землі у мирі і злагоді між собою і природою. Жили добре, – почув воїн голос матері. В цей час на пагорбі, ніби з-за обрію, до поля йшла пишно вдягнена жінка.
- А це хто мамо? – запитав воїн.
- Це до людей йде Заможність.
- А он з тієї сторони хто йде?
- Це сину, Пихатість і Заздрість. А он бачиш, слідом за ними, йде Жадність і під руку веде Розбрат.
Небо почало темніти, чорні хмари посунули з усіх сторін. Піднявся вітер і в його поривах було чути сміх, крики і стогін. І ось воїн побачив, як від людей пішла якась жінка. Піднявшись на пагорб, вона подивилася на поле, витерла сльозу і зникла за обрієм.
- А це хто пішов від нас, - запитав воїн.
- Це сину, від нас пішла Совість.
- А то хто від нас збирається йти і кого кличе із-за обрію?
- То сину від нас збирається йти Життя, а кличе…
Воїн відкрив очі. Дуло автомата противника плюнуло вогнем і пекуча біль пронизала його груди.
- Зупиніться, - що-духу закричав воїн. Але вітер відніс його крик десь далеко у поле.
- Зупиніться,- ледве прошепотів воїн. І від того шепоту задзвеніли дзвони по всій Землі.

Magadar Адміністратор

Автор: Magadar

Комментарів поки немає, будь першим!