» » ІСТОРІЇ КОТА ПОНЧИКА ТА ДОМОВИКА ЗАПІЧНИКА ЧУРАЯ

ІСТОРІЇ КОТА ПОНЧИКА ТА ДОМОВИКА ЗАПІЧНИКА ЧУРАЯ

ІСТОРІЇ КОТА ПОНЧИКА ТА ДОМОВИКА ЗАПІЧНИКА ЧУРАЯ

ці історії взяті з реального життя і підтверджені документально, а якщо хтось впізнає себе або когось іншого в даних історія то це є рідкісна випадковість збігу обставин і подій

Історія перша: знайомство.


Сьогодні в сім'ї Кайдашів велике переселення. Здійснилася мрія Валентини Кайдашихи жити в селі. Для цього їм довелося продати квартиру в місті та купити недуже примітний будиночок в селі, а також недуже новенький автомобіль, ну щоб було на чому переїхати до села. Але більше за всіх переїхати жити в село хотів їхній кіт Пончик. Це був не просто кіт, а як говорять котяра, але не в тому розумінні що кіт всім котам кіт, а так кіт, який виглядав наче м'яч, а з того м'яча стримів хвіст і чотири лапи, а якби не хвіст то з першого погляду і не взнаєш де голова, а де ... А переїхати він хотів лише тому, що він родом з села, тобто народився в селі, але все своє свідоме життя прожив у місті.

Автомобіль з Кайдашами нарешті доїхав до нового житла. Валентина та Степан Кайдаші вийшли з автотранспорту і почали копошитися з речами, а Пончик ніяк не міг прийти до тями, адже за все життя його ніколи так не хитало та не підкидало, як в цьому автомобілі. Його навіть трохи знудило, але все таки в очікуванні здійснення мрії, Пончик знайшов в собі сили щоб викотитися з тарахкотілки*, так називала всю дорогу з міста до села Валентина новенький, але не раз використовуваний автомобіль, і нарешті побачити те заради чого він сюди приїхав. Випавши з автомобіля, Пончик почав розглядати все довкола. Його саме більше цікавило, а чи велике подвір'я коло будинку адже це територія де він буде господарем, а не так, як в дворі міської багатоповерхівки де кругом один асфальт, що приходилося годинами чекати щоб звільнилася пісочниця то від дітвори, то від дворових котів та собак щоб потім з радістю і насолодою зробити котячу справу. В Пончика очі засвітилися коли він побачив подвір'я, в якому лише доріжка до будинку була з бетонних плит, а решта не займана цілина. Він не довго роздумуючи вигріб ямку і тільки вмостив свій зад над нею, як почув дивний хриплий голос:
- Ну, ти дивись, не встиг зайти в двір, як уже гадить.

Пончик на диво швидко зробив справу, навіть не зрозумів як він її зроби, і зляканими очима глянув довкола, але поруч нікого не було. «Мабуть зміна клімату» - подумав про себе Пончик і швиденько побіг до будинку де вже були Кайдаші.

Будинок був так собі, звичайний сільський будинок давніх часів побудови. Але в ньому була піч, яка займала майже половину однієї з кімнат. Кайдаші розкладали привезені речі і будували плани на майбутнє сільське життя. Пончик вирішив обійти будинок з середини і піднявши високого голову побіг до сіней*, але в першому ж кутку вліз в павутину, яка заліпила йому очі. Задкуючи і знімаючи лапами павутину, Пончик вліз в павутину в другому кутку. «Що за-напасть така, куди не тикнись кругом павутина, наче тут років зі сто люди не жили» - бурмотів собі під ніс Пончик. «Не сто, а два» - промовив вже знайомий, але дивний хриплий голос. Пончика наче хто струмом шмальнув у всі його частини тіла. І він наче опечений влетів до будинку, хоча Пончик товстий і жирний, але коли його лякають то він дуже швидко бігає.

Пончик вбіг до кімнати, і прудко заскочив Кайдашисі на руки, а та не впізнавши свого кота, так як він був у весь в павутині і його перелякані очі вилазили майже на лоба, відразу кинула його під ноги Кайдашу, який також з ляку дав Пончику під хвоста, що той аж вилетів до сусідньої кімнати, але благо на валізу з речами. Після таких польотів Пончик розпластався на валізі наче якась ганчірка.

- Мій ти котику, - жалібно промовила Кайдашиха і взявши його на руки почала знімати з нього павутину, - Ми ж тебе зразу не впізнали, ти такий брудний і зляканий. Говорила тобі Степане, що коти дуже складно переносять переїзди, а ти мені не вірив. Обібравши павутину, Кайдашиха поклала Пончика на стілець: «Полежи моя киця, відпочинь, а то з дороги втомився».

«Ну, як завжди натовчуть, а потім жаліють» - подумав Пончик, але в нього з думки не виходив дивний хриплий голос. “А що, як дійсно на мою психіку подіяв переїзд і в мене почалися звукові галюцинації» - лежачи на стільчику розмірковував Пончик.

Відлежавшись трохи і прийшовши до тями, Пончик піднявся, потягнувся і в його коло зору попала піч. Він не раз чув, як Валентина розповідала яка краса і гарна штука піч. Що ж треба перевірити чи справді це така гарна штука. Підійшовши до печі, Пончик не відразу зрозумів як на неї видертися. Він спробував декілька раз заплигнути, але в нього, за його структури тіла, це не вдалося. Тоді Пончик заплигнув з початку на підвіконня, а потім вже і на піч. Оглянувшись довкола він узрів в кутку печі невеличкий шматочок сала. Замуркотівши він швиденько підійшов до нього. «Дивно, — подумав Пончик, - в будинку ні хто не живе, а сало свіже». І тут він знову почув хриплий голос:

- А ну не займай, то мій шмат сала.

У Пончика не тільки шерсть стала дибки, а й хвіст. Повернувши голову в бік, звідкіля почув голос, він побачив там старенького, бородатого, такого ж кошлатого, як і він сам чоловічка, який був трохи більшим за його зріст. Він стояв і неприємним поглядом дивився на нього. В Пончика ледве не стало серце. Такого він ще ніколи не бачив. «Добре, що я це зробив ще на вулиці, а то б наваляв би зараз з ляку» - подумав Пончик.

ІСТОРІЇ КОТА ПОНЧИКА ТА ДОМОВИКА ЗАПІЧНИКА ЧУРАЯ


- Ну, чого витріщився,- запитав кошлатий дідок, - Що, ніколи не бачив домовика, чи що?
- Кого, кого ? - ледве запитав Пончик.
- Домовика, - відповів незнайомець.

Пончик присів на задні лапки і почав дивитися на домовика, як на здобич: «А може це миша, а мені у зв'язку з зміною клімату здається, що це домовик» - подумав він і присів, як завжди полюючи на мишей. «А чому б і не спробувати впіймати його як мишу» - подумав він.

- Я тебе зараз впіймаю, як мишу, а поті разом з салом з'їм, - сказав домовик, і також присів. - Ти не дивись, що я малий, але я ще раз повторюю, що я домовик і маю таку силу, що тобі в твоїх котячих снах і не снилося.

- Так що, ви насправді існуєте ?
- Ну ти ж зараз зі мною розмовляєш, а не сам з собою.
- І як тебе звати?
- Звати мене запічний Чурай.
- А запічний це твоє прізвище?
- Дурень, запічний означає, що я живу за-піччю.
- А як би не було печі, а була груба*?
- Ну був би за-грубник Чурай.
- А як би не було і груби, а були батареї, був би за-батарейник Чурай.
- Сам ти за-батарейник.
- Ну, вибач. Тобто у мене не галюцинації і я справді розмовляю з домовиком.
- Так, я домовик Чурай, що означає «захисник від зла», і живу в цьому будинку від дня його побудови, а до цього жив ще у багатьох різних будинках.
- Тож скільки тобі років.
- А десь так, років з п'ятсот, а може і шістсот.
- Так ти якось визначся скільки тобі років, а то сотня туди, сотня сюди. Я от точно знаю, що мені чотири роки і два місяці.
- Тобі чотири роки і один місяць.
- Що ти верзеш. Я сам чув, як мене кошеням віддавали то говорили мій вік.
- Коли тебе віддавали, то колишня господарка, щоб швидше тебе спекатися*, так як ти жер молоко у кішки за трьох, добавила тобі місяць, хоча на той час тобі можна було добавити і два. Гарненький був опецьок*.
- А ти це звідкіля знаєш, - здивовано запитав Пончик, адже дійсно щоб його швидше позбутися йому господарка приписала місяць. Ой, як тяжко тоді йому було жувати оті магазинні сухарі, так звані котячі харчі. Пончик ні як не міг звикнути до того їдла, яке йому Кайдашиха сунула під носа. Він весь час думав, скільки тих братанів котів не годували, що коли їм в рекламі давали ті вонючі сухарики вони так їх жадібно їли. Але Пончик не був би Пончиком, як би не привчив своїх господарів годувати його молочком та ковбаскою, тобто перевести на здорове харчування.
- Слухай Чурай, а звідкіля ви беретеся, чи там народжуєтеся, чи як це у вас називається?,- запитав Пончик і розпластав своє тіло на черені*.
- Ну, достеменно я і сам не знаю, але легенд ходить багато.
- От ся маєш, - здивовано промовив Пончик, - Що ти не знаєш де сам взявся?
- Ну, я особисто з курячого яйця. Був один багатий панич, який дуже хотів мати домовика, але до нього ніхто з наших не хотів йти бо був дуже той панич жадним. Тоді він узяв від зозулястої курки малесеньке яйце і носив дев'ять днів його під лівою пахвою. А на десятий день з'явився я.
- Так ти, що курячий домовик?
- Сам ти курячий. Я вже існував до того, але щоб мені з'явитися треба пройти такий ритуал. Зрозумів котяра, - трохи з образою відповів Чурай.
- Та ти не ображайся, я ж так без образ, - почав виправдовуватися Пончик.
- Ну добре, давай котяра. Щось я з тобою розбазікався. Є ще в мене справи,- промовив домовик і десь зник.

«Ну не фіга собі будиночок. Ти диви, а домовики й насправді існують. А я то думав, що це все казочки» - лежав роздумуючи на печі Пончик. І ту до його носа потрапив знайомий запах ковбаси. «Так, Кайдаші накривають стіл. Будуть святкувати переїзд. Треба і мені не проґавити »- подумав Пончик і на диво швидко зіскочив з печі та й побіг до кухні де вже починалося святкування.

Тарахкотілка – поганенький візок
Сіни – нежила частина сільських хат, яка з’єднує жиле приміщення з ґанком
Груба — невелика піч, що служить для опалювання приміщення
Спекатися — звільнитися від кого-чого-небуть неприємного, небажаного
Опецьок — товстий, незграбний
Черінь – площина над зводом печі, на якій сплять, сушать зерно та таке інше


Історія друга: Зустріч з другом

Magadar Адміністратор

Автор: Magadar

Комментарів поки немає, будь першим!