» » ІСТОРІЇ КОТА ПОНЧИКА ТА ДОМОВИКА ЗАПІЧНИКА ЧУРАЯ Історія друга: Зустріч з другом

ІСТОРІЇ КОТА ПОНЧИКА ТА ДОМОВИКА ЗАПІЧНИКА ЧУРАЯ Історія друга: Зустріч з другом

Історія друга: Зустріч з другом.


Історія перша: знайомство

Ранкове сонечко своїм теплим промінчиком розбудило Пончика, який солодко спав на підвіконні. Як завжди він потягнувся, муркнув і розплющив очі. В його очах з початку з’явився страх, шерсть стала дибки. Пончик не міг зрозуміти де він. Але оглянувшись довкола згадав, що тепер сім’я Кайдашів живе в селі. В його голові швиденько пройшов вчорашній день. Ну, як завжди нічого цікавого. Стоп ! В згадках Пончика промайнуло щось мале та лахмате. «Йо ма йо, я ж вчора познайомився з домовиком. А чи то мені наснилося? Та ні, все-таки це так».
- Чурай, ти тут? – запитав Пончик, але у відповідь нічого не почув. – Мабуть десь шлиндає.

Пончик ще раз ліниво потягнувся, зіскочив з підвіконня і побіг на кухню снідати. На кухні вже сиділи господарі. Побачивши їх обличчя, Пончик зрозумів, що новосілля вдалося. Він ніяк не міг збагнути навіщо пити оте біле й вонюче пійло такими дозами, щоб на другий день ходити і канати. Одного разу він теж був скоштував, думав воно смачне таке як валер’янка, але куди там. Від валер’янки підіймається настрій, прибавляється сили, ну й трохи дурі, але в норму. А тут світ закрутився, в животі замурмедело, лапи відмовлялися ходити. А як на другий день боліла голова. Ф- р – р! Пончик підійшов до своєї миски, вона була пуста. Він підняв голову і жалібним поглядом глянув на Кайдашиху.

-Пончику, любенький піди спіймай мишку, - ледве промовила вона і приклала до своєї голови мокрого рушника. «Мда, знову до вечора на підходь, все одно від них користі ніякої, а буду надоїдати так ще й під хвіст отримаю» - подумав Пончик, муркнув незадоволено і побіг на вулицю, в надії щось там знайти на сніданок.

Вибігши на вулицю, Пончик відразу побіг за хату, в сад. Там присів, подивився по сторонам і почав рити ямку. «Як добре, земелька м’якенька, довкола не має нікого, красота» - думав про себе Пончик, і тут його ніби током смальнуло. Метрів зо два на паркані сиділи три котяри, які пронизували його недоброзичливим поглядом. «Ну, йо ма йо, що за фігня, як не домовий так ці місцеві кошари. Ну не дадуть зробити справу» - пробуркотів собі під ніс Пончик. Він не поспішаючи зробив ранкову процедуру, загріб ямку і хотів було бігти до хати.

-Гей ти, кошара опецькуватий, куди драпу даєш, а поговорити з місцевим бомондом,- обізвався з паркану рижий кіт з обгризеним правим вухом.
-Вибачте, це ви мені,- здивовано обізвався Пончик.
-Тобі, тобі. А ну давай розказуй чиїх ти будеш.
-Ну, по-перше я не кошара опецькуватий, а Пончик, а по-друге хто ви такі, що я маю вам щось розказувати, - відрізав Пончик.
-Ти дивися, яке кумедне ім’я П-о-н-ч-и-к, - промовив рижий кіт, і лапою почухав за обгризеним вухом, - ти свою борзоту облиш, не таким хвости ламали.

Пончик розставив лапи і набундючив шерсть: «Що робити, що робити?», - його злякані оченята бігали по всьому подвір’ї і шукали місцину куди можна б було втекти. І тут він побачив, що незнайомці швидко чкурнули з паркану, тільки й побачив їх задні лапи.
-Ха, - розправивши груди гордо промовив Пончик, - виявляється я ще ого.
«Та яке там ого» - почув Пончик ззаду знайомий хриплий голос. Він повернув голову і побачив Чурая.
-Так то вони тебе…, не мене…, - розгублено промовив Пончик.
-Мене. Я їм тут такого жару буває даю, що вони тижнями свої шерстяні пики на вулицю не висовують.
-Ну, тоді дякую. А чуєш Чурай, а тебе і собаки так само бояться?
-О – о- о, ті як мене в чують, так в свої будки позабиваються і так тихенько-тихенько підвивають.

-Слухай Чурай, так може ти будеш моєю «кришею».
-Чим, чим?
-«Кришею», ну тобто моєю «підпискою».
-Котяра, ти нормальною мовою можеш сказати?
-Ну, коли я зустріну місцевих котів чи собак так що б не розпускати мені пазурі, я буду говорити що ти мій дружбан.
-А – а - а, можеш, - відповів домовик і як з’явився не відомо звідкіля, так і не відомо куди зник.

«Ну, раз такі справи,- подумав Пончик,- то і по селу можна прошвирнутися»
Пончик поважно майорів по вулиці. Він роздивлявся довкола і його погляд зупинився на подвір’ї, в якого не було паркану. Вірніше його зацікавило не стільки подвір’я, скільки миска, яка стояла майже біля дороги. В Пончика гуркотіло в животі і на даний час він мабуть з’їв би коня. Підбігши до миски, Пончик побачив в ній щось їстівне, але воно було вже з запашком. Він вже хотів бігти далі, як з дерев’яної будки, що стояла неподалік миски, почало щось вилазити. Воно було середнього зросту, звісно по котячим міркам, невідомого кольору, так як було все в пилюзі і в реп’яхах. Коли воно вилізло, то Пончик зрозумів, що то пес. Але назвати його собакою було важко. Його вигляд нагадував безхатька, який десь шлиндав не один місяць. «Як же себе треба не любити щоб дійти до такого життя» - подумав Пончик і хотів уже було бігти, як пес обізвався до нього.

-О, привіт Пончику ! Якими вітрами тебе сюди занесло?
Пончик оторопів, звідкіля оце облізле опудало його знає.
-Що не впізнаєш мене? Це ж я, Барон, - здивовано запитав незнайомець.
-Щось ти на барона не дуже схожий, більше на бродягу, - відповів Пончик.
-Та це ж я, Барон з 32 квартири. Що не впізнаєш? – пролепотів собака і довірливо подивився в очі Пончику.
-Та ну, не може бути – це той Барон, якого всі коти з сусідніх дворів боялися – здивовано промовив Пончик, - А що це з тобою трапилося. Ти став такий пошарпаний. Та і взагалі, що ти тут робиш?
-Як що, живу я зараз тут, - трохи з образою, трохи з жалем відповів Барон.
-Як тут живеш?! Що, господарі тебе вигнали, чи як?

-Та не вигнали. Вони родом з цього села. А тут живе мого господаря, як він говорить: «Прототип моєї дружини в майбутньому і за сумісництвом любима «мама-теща».
-Так тебе їй подарували, чи що?
-Та які там подарували. Віддали, як непотріб. Ну, вірніше сам винуватий.
-Що когось зі своїх покусав?
-Та ні. Ти ж знаєш мою дурну звичку накладати перед дверима. Взагалі я це робив дуже рідко і господар якось це терпів. А одного разу я почув, що він сказав: «Якщо хоч раз ще таке зробить відвезу в село, нехай там гадить і живе у конурі, якщо йому не подобається квартира»

-І що?
-Я то думав, що конура це щось на зразок по їхньому дачі чи вілли, і я як крутяк буду жити за містом в крутих апартаментах, ну й почав кожен день накладати перед дверима. На третій раз мене й депортували сюди.
-А конура це…?
-Ось по заду бачиш споруду невідомої архітектури. То це і є конура.
-Оце ця розвалюха, збита з трьох дощок і є конура?
-Так, оце вона і є.
-Мда, а робив би справу у пісочниці, як всі інтелігенти, жив би у місті. Але чого ти такий брудний, худий?
-Так мене ж на ніч відпускають погуляти, то я шлиндаю де тільки можна, а годує «мама-теща» таком-сяком, а як піде в загул то і взагалі забуває про мене. Не життя а каторга. Хоча, що жалітися, сам себе до такого довів.
-На зад до міста не просився?
-Та які там не просився… Не беруть. Ну, а ти як сюди потрапив?
-А ми теж переїхали жити в це село. Здійснилася моя мрія, повернувся на малу батьківщину.
-На яку батьківщину?
-На малу. Тобто на ту землю де народився і прожив свої котинячі місяці.
-А-а-а… І давно?
-Вчора переїхали. А сьогодні я вирішив пройтися по селу, ознайомитися з місцевістю.
-А місцевих братків не боїшся?
-Звичайно, що не боюся. Я ж котяра. І тут в поле зору Пончику потрапило куряче яйце, яке лежало під кущем смородини.

-Слухай Бароне, а то що таке лежить, - запитав Пончик і вказав лапою в бік яйця.
-Та то є тут у нас зозуляста курка. Вона якась навіжена. Весь час бігає, щось куткудаче, і яйця по двору губить. То я ними ввечері смакую.
-Яка, яка курка?
-Зозуляста, ну так на неї говорить «мама-теща».
-Слухай Бароне, я те яйце візьму.
-Бери, для товариша мені не шкода. Підтягни його до мене, я тобі його розтовчу.
-Е ні, воно мені ціле потрібне, - сказав Пончик і підійшов до яйця. Подивившись по сторонам, Пончик взяв яйце під ліву передню лапу і не попрощавшись з Бароном, побіг додому.

Magadar Адміністратор

Автор: Magadar

Комментарів поки немає, будь першим!